Історія закладу

Як перлина до перлини на вишуканому намисті, так рік за роком нанизані на срібну нитку життя будні сільської школи. Скільки дитячих очей бачили її віконця, скільки дитячих голосочків чули ЇЇ стіни… Вона як добра матінка-голубка збирала щороку під своє тепле крило своїх пташенят – вихованців . Навчала,     любила,     виховувала,      благословляла     в     далекі     світи.

Незмінним був і залишається лише той факт , що Потіцька середня школа існує, і що її вихованці – це ЇЇ слава і гордість. І як би далеко вони не були , в які б неблизькі світи не заносила їх доля , та в своїх думках і спогадах вони завжди поруч з нею, рідною і дорогою. Ніколи з пам’яті не зітерти споришеву стежку в прозорому тумані, яка пістрявою стрічкою пролягла до незабутньої рідної школи.

1.     Історія почалася

Історія Потіцької загальноосвітньої школи І-Ш ступенів непроста. Освітній заклад змінював свій статус, назву, номери, будівлі, змінювались директори , педагоги , учні, та попри всі негаразди та труднощі, школа вижила та вистояла.

Першу приходську школу в селі Потік було відкрито в 1860 р. стараннями настоятеля місцевого Преображенського храму священика о. Андрія Васильовича Собкевича. Він мав чималий досвід у вихованні , бо сам був батьком 5 дітей. В часи настоятельства о. Андрія до школи ходило до 20 дітей, а миряни уклали громадську угоду і постановили збирати з кожної ревізької душі по 10 коп. на місяць на користь школи , проте ця угода довго не виконувалася. Вивчали азбуку, Закон Божий, псалтир, церковне та громадянське читання, співи, буквар, часослов та арифметику. До школи дозволялось приймати дітей по досягненні восьмирічного віку.

З 1863р. у школи з’явився новий наставник – о. Федір Трифонович Ганкевич. Він також досить енергійно займався постановкою навчально-виховного процесу і за сумлінну пастирську та педагогічну діяльність був нагороджений набедреником, скуфією та камілавкою. Він завідував школою 17 років.

З 1880 місцеву школу очолив протоієрей о. Олександр Петрович Мацкевич – досить відомий Київщині заслужений пастир. Він був кандидатом Богослов’я, що для провінційного сільського священика було унікальним явищем. Крім того, священик до свого призначення в парафію с. Потік чимало зробив для розвитку освіти в попередніх приходах — зокрема, був повітовим ревізором шкіл Липовецького повіту. Це означало, що під його опікою було понад сотні приходських шкіл Київськії митрополії. Серед численних нагород священика було два ордени — св. Анни III та II ступенів.

Парафіянська освіта в селі трималась частково на ентузіазмі , оскільки підручників не було , часто не вистачало палива на отоплення приміщення школи. Село зростало , в сім’ях селян було по 6-8 дітей , тому школа вже не могла вмістити всіх бажаючих вчитися. Крім того влада встановила пом’якшений варіант проходження військової повинності для осіб , котрі добре закінчили школу, що викликало зростання кількості бажаючих навчатися. З часом парафіянська школа вже не могла вмістити всіх учнів. В 1862 році в селі відкривається державна міністерська школа. Утримувалась вона коштами жителів.

Втім, число учнів у парафіяльній школі поступово зростало. Якщо в 1862 р. в школі навчалося лише 18 хлопчиків, то в 1875 р. в єдиному першому класі налічувалося 32 хлопчики та 20 дівчаток.

Далі приходська школа с. Потік , котра існувала паралельно з державною, припинила своє існування.

Проте, приходська освіта у парафії не завмерла — церковнопарафіяльна школа, відкрита ще в 1862 р.. продовжувала діяти в приселку Коритищі. Нею протягом всього часу її існування завідували священики Преображенського храму с. Потока, оскільки храм у Коритищі не мав свого кліру. Тут приходська школа майже відразу ж після свого заснування обзавелася окремим приміщенням для проведення уроків споруду возвели місцеві селяни. Школа була досить забезпеченою—миряни щороку виділяли на її потреби до 100 крб.

Детальні відомості про Потіцьку церковно-приходську школу вдалося зберегти з часу вчителювання в селі Потоці з 1898 по 1902 рр. відомого письменника Степана Васильовича Васильченка / Панасенка /. Після закінчення Коростишевської вчительської семінарії  (1898 р.), С.В.Васильченко, сповнений планів і мрій, прибуває в село Потік. З енергією і запалом молодий вчитель приступає до педагогічної роботи, посилено працює над методикою викладання.

Молодий вчитель зустрівся з суворою тогочасною дійсністю. За чотири роки роботи в Потоці С.В.Васильченко пізнав гірке життя сільського вчителя. Непривітний будинок школи, в приміщенні сиро, холодно. Учні не мають підручників. Недовір’я місцевої інтелігенції до вчителя-селюка. Постійні зіткнення з попом, інспекторами, а над усім – безправне життя селян.

Прислужникам церкви в усьому вважалося крамола вчителя. Вчитель, що не ходив до церкви, не пиячив з писарем та дяком – вважався підозрілою особою. С.В.Васильченко не мириться з мертвою казенщиною дореволюційної школи, дбає про духовний розвиток учнів. Організовує вечірню школу для дорослих та театральні вистави.

Це привело до конфлікту з попом Яковом Дьяковським – офіційним наглядачем над вчителем та школою. Піп спочатку взявся наставляти молодого вчителя, доводячи, що селянина ще рано просвіщати, він потребує, щоб його частіше “батьківською рукою” сікли різками. В Потоці ним написано твір “Мужицька арифметика”, який вийшов із друку після повернення С.В.Васильченка із тюрми. “Перше місце мого вчителювання, – пише С.В.Васильченко, – була однокласна міністерська школа у великому будинку під солом’яним дахом в селі Потоці на Київщині. Пробув я там чотири роки. Багато спогадів стерлося в моїй пам’яті. Але спогади про вчителювання в Потоці до цього часу живі і світлі. Ось моя школа з вишняком, битими вікнами і трухлим ґанком, ось і я, безвусий учитель у сивій шапці…” У 1902 році С.В.Васильченка було переведено на роботу до м. Богуслава.

В Потоці довгий час існувала досить рідкісна для Київщини ситуація – паралельне існування двох шкіл різних відомств — церковноприходської та міністерської, які були відкриті майже водночас. Зазвичай у парафіях, де міністерство відкривало державну школу, перша закривалася. Така доля спіткала і приходський заклад при Преображенському храмі с. Потока  – але трапилося це після двох десятиліть паралельного існування обох шкіл.

Державна школа мала помітно краще матеріальне забезпечення — вже з початку свого існування воно становило понад 200 крб., а згодом ця подвоїлася, а напередодні Першої  світової війни школа фінансувалася вже з різних джерел – миряни надавали на її утримання 244 крб., а державний бюджет — 390 крб. Станом на 1909 р. в школі навчалося 76 хлопчиків та 14 дівчаток.

У 1913 р. в Потоці з’явилася ще й земська школа, у якій навчалося 120 учнів, проте існувала вона зовсім недовго. Нова земська школа, яку назвали іменем Лесі Українки у зв’язку з датою смерті поетеси , стояла на щабель вище церковно-приходської школи щодо організації навчального процесу і мала кращі умови для охоплення навчанням всіх сільських дітей шкільного віку.

Це була земська двокласна школа, в якій навчалися чотири групи. Завідувачем був Ігнатій Фурсевич, який багато зробив у справі освіти на селі. Колишній офіцер царської армії, Ігнатій Фурсевич пішов у відставку та організував із учнями хоровий гурток. У дореволюційній школі точної дати початку навчання не було. Школа заповнювалась учнями поступово, починаючи з першого вересня (по старому стилю). Масове заняття проводилось від релігійного свята Покрови – 14 жовтня за новим стилем – до релігійного свята Пасхи. До шкільного комплексу ввійшло приміщення колишньої церковнопарафіянської школи та новозбудований шкільний корпус. З розповідей старожилів вдалося дізнатися, що учнів в школі навчали арифметики , письму , церковного співу , Закону Божого , викладання велось на російській мові. Закінчити двокласну школу було великим досягненням , бо освічених випускників брали у волость та управу писарями.

Щотижня в школу для вивчення Закону Божого навідувався піп Євмен Черкаський, який був грозою для учнів. Він супроводжував своє викладання тілесними покараннями учнів.

В 1911 р-. 1913р. роках школою завідував молодий вчитель Редька Митрофан Петрович , який народився в 3 червня 1885 року в селі Шандра тоді Ржищівського району

У роки громадянської війни сільська школа працювала з великими перервами , без програм і підручників. Систематичне навчання почалося лише з 1921 року, що зумовило збільшення кількості учнів. Одночасно з роботою в школі багато уваги вчителі приділяли ліквідації неписьменності серед молоді і дорослого населення села. В приміщенні школи діяв лікнеп для дорослих. Заняття проводили по вечорам. Відвідували лікнеп близько 130 дорослих неграмотних селян села Потік.

На жаль відомості про 1920-40 роки в історії Потіцької школи досить нечисленні та суперечливі. З одного боку 20 – ті роки ознаменувалися великими соціальними перетвореннями в розвитку села. Не дивлячись на нестачу учительських кадрів, шкільних приміщень, учбових посібників, у Потоці в 1921 році на базі існуючої школи в селі була відкрита семирічна трудова школа. В 1921-1923 роках Потіцька школа була семирічною. Керівником школи працював Підкайний. Та сьомого класу в школі так і не було, бо учні, закінчивши 6 класів, до школи більше не повертались.

У цей час у школі працював учитель Смоляр Юрій Савович, який керував учнівським і сільським хором і, як художник, оформлював декорації для вистав, що відбувалися в школі. Разом з ним тут працював учителював і письменник Тодось Осьмачка.

В новій школі вчили не тільки читати й писати, педагоги дбали про різнобічний розвиток молоді, а тому вони організували роботу фотогуртка, стрілкового гуртка, шкільного театру та оркестру.

В 1921 році Потіцькій школі було створено піонерську організацію. В цей же час в селі створили і першу в районі комсомольську організацію під керівництвом Юденка, а потім В.Кравченка.

З 1924 року Потіцька школа стала чотирирічною, завідуючим працював Гейченко Федір Петрович. Як людина енергійна, Федір Петрович був організатором змішаного оркестру і займався радіоаматорством. На зібрані гроші тов. Гейченко організував 5-й клас і цим поклав початок перетворенню чотирирічної школи в семирічну. Вже в 1925 році комсомольцями та учнями школи була започаткована традиція «комсомольських недільників», на яких впорядковувалась територія села, висаджувалися дерева.

Саме директори школи постійно скеровували діяльність партійної, комсомо­льської і піонерської організацій, що виникли в селі на початку 20-х років та приймали активну участь в суспільному житті села. Комсомольці проводили значну роботу по ліквідації неписьменності в селі. Довгими вечорами , при світлі каганців , вони навчали грамоти молодих і літніх людей грамоти . Учні школи організували в колишньому попівському будинку хату-читальню. Вона стала вогнищем культури на селі. Тут працювала бібліотека , вчителі школи читали лекції на агрономічні і антирелігійні теми. Проводили роботу гуртки художньої самодіяльності. Згодом молодь села організувала свій театр в приміщенні школи. Тут регулярно ставили п’єси, давали концерти

Незабаром в хаті-читальні з’явився радіоприймач з гучномовцем. Селяни приходили сюди і , затамувавши подих , слухали новини з Москви , Києва , Харкова. Комсомольці та піонери були ініціаторами випуску змістовної , добре оформленої стінгазети.

У жовтні 1922 р. з десяти дворів організовується колгосп „Молоде село” один з перших на Київщині. Головою було обрано С.К. Мамра. З початком масової колективізації в селі створюються колгоспи  „Червоний Жовтень”, імені Кагановича,  „Червона зірка” „Перше травня”.. Початком колективізації в селі стало руйнування церкви. З 1929 по 1931 рік тривали в селі розкуркулення та ліквідація заможних господарств. У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображувала їх як куркулів, лютих ворогів радянської влади. Як правило, основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Всього в Потоці за роки колективізації було експропрійовано близько 40 селянських господарств. Разом з членами сімей це були 182 чоловіки , майже половину з яких виселили на Північ і до Сибіру. У багатьох селян у 1931 році держава вилучила все зерно, у тому числі посівний фонд. Узимку 1931-32 голод вже стукав до селянських хат. Голодомор 1932-1933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо стариків і дітей. Селяни змушені були їсти собак, котів, турів, листя, траву й кору дерев.

За згадкою сільських жителів , очевидців голодомору 32-33 років, сільська школа врятувала життя не одній потіцькій дитині. Тут раз на день давали ріденький супчик—затірку , печені цукрові буряки , інколи маленький шматок хліба. В колишньому приміщенні церковної школи розташувався « майданець» – дитячий будинок-садок , куди звозили дітей-сиріт не лише з села Потік , а й з навколишніх сіл. Умови тут були жахливі, не вистачало палива , годували сиріт лише вранці та ввечері рідкою юшкою , але це була їжа , яка допомогла вижити більшості дітей. Закрили « майданець» восени 1934 року , дітей частково розібрали родичі, а частково вивезли за межі району. Всього ж в селі за згадками очевидців померло близько 1500 осіб.

Протягом 2007-2008 років учні Потіцької школи приймали активну участь в укладанні списків померлих. Вдалося встановити імена лише 125 із замучених голодом, з них 28 дітей.

Незважаючи на всі біди і лиха села, колгосп з року в рік став рости, міцнішати. Все більше і ширше застосовувалась висока культура землеробства , заснована на механізації, науці і досвіді. Широко розгорнулося змагання на всіх ділянках колгоспного виробництва. Колишні учні школи ставали стахановцями колгоспу.

Із року в рік у школі вдосконалювався навчальний процес, зміцнювалася навчально-матеріальна база. Все це сприяло підвищенню якості навчання, кращому закріпленню пройденого матеріалу. Всебічному розвитку учнів сприяли спортивні змагання, що постійно поширювалися, та трудове виховання, прак­тична частина якого відбувалася на ланах місцевого колгоспу. Тому й не дивно, що коли виникла потреба механізувати сільськогосподарське виробництво, багато вихованців школи із захопленням взялися вивчати трактори, автомобілі та іншу техніку.

Багато випускників школи виїжджали за межі села з бажанням працювати на виробництві, чи здобути середню-спеціальну освіту. Але більшість залишалися в селі, захоплюючись хліборобською справою і продовжуючи славні традиції.

2.     Директори та вчителі  школи

На різних етапах життя школу очолювали досвідчені керівники, кваліфіковані педагоги, які зробили свій внесок в удосконалення навчального процесу, та зміцнення навчально-матеріальної бази. На жаль , інформації про багатьох людей , які в різний час очолювали школу, зовсім мало , або ж бракує зовсім. Шкільні архіви знищені, архіви відділу освіти збереглися лише частково. Лише людська пам’ять зберегла для нащадків окремі імена та прізвища. Перед вами укладена хронологічна таблиця керівників Потіцької школи  ( за браком інформації вона не закінчена і потребує доуточнення)

Таблиця 1. Керівники Потіцької школи

Прізвище ім’я , по батькові Коли очолював педколектив
Редька Митрофан Петрович До 1913 року
Ігнатій Фурсевич Завідуючий двокласної земської школи з 1913 по 1920 рік
Школа не працювала 1920-1921рр.
Підкайний 1921-1923 рр.
Гейченко Федір Петрович 1926-1933 рр.
Лавриненко Іван Іванович 1934-1937 рр.
Кутіль Микола Павлович 1938-1940 рр.
Андрущенко Сергій Олексійович 1944-1946 рр.
Черняк Іван Кононович 1946-1950 рр.
Кутіль Микола Павлович 1950-1951 рр.
Нечай Іван Антонович 1951 – 1952 рр.
Черняк Іван Кононович 1952-1956 рр.
Сапунов О. П. 1 серпня 1956- 1961рр.
Загорулько Іван Євгенович 1961-1975 рр.
Боровик Галина Павлівна 18 серпня 1975 р. – 10 вересня 1982 р.
Околот Володимир Іванович 1 вересня 1982 р. – 21 вересня 1999 р.
Зварич Олександр Іванович з 22 вересня 1999 р.

Нажаль в Миронівському районі не збереглися архіви відділу освіти за 1920-1950 роки. Запити щодо наявності особових справ Лавриненка  І.І, Кутіля  М.П., Черняка І.К в районний архів та архів Пенсійного фонду результатів не мали – документи цих людей не збереглися.

Минуле кожної школи – неоціненний духовний скарб людських особистостей, який впродовж десятків років хорошим навчанням, працею  творили  історію  своєї школи, а в  подальші  роки  –  історією держави. Варто згадати поіменно тих людей , хто створював школу, працював у ній, вкладав знання , душу і серце в своїх учнів. До складу педколективу школи постійно входило 13-15 вчителів. В абсолютній більшості це були досвідчені і кваліфіковані кадри. Вони наполегливо працювали з учнями, передаючи їм свої знання і часточку свого серця. Серед них: Каплуненко В.К , Осадча Г.І, Калайда П.І., Фоменюк В.П. , Загорулько Г.Є., Кравець М.А., Халяндра ,В.П., Загорулько М.М., Корнійчук Г.З., Ланський М.О., Пустовойтенко М.С., Бондар І.Ф., Мошок Г.М., Чемерис О.Д., Митюшик В.М., Бала В.І. , Яковлєв А.Г. , Пасічник О.Г., Кравець М.А. , Роздобудько А.С., Романенко В.А., Кочура Я.Я, Андрущенко С.А., Похиленко Л.Т., Загорулько Григорій Платонович, Харитон Тамара Яківна , Кущ Валентина Гаврилівна , Мовчан Лідія Пантелеївна , Загорулько Ольга Іванівна, Іванюк Степан Арсентієвич , Петрова Ганна Кирилівна, Халяндра Вячеслав Васильович, Шабанова Людмила Володимирівна, Верещак Анастасія Ільківна, Гаркуша Олександра Карпівна, Іванюк Харитина Юхимівна, Дудко Тетяна Павлівна, Харченко Юрій Володимирович, Федоренко Ольга Миколаївна , Ситник Лідія Захарівна , Лапко Василь Вікторович, Колісник Олександр Вікторович , Дзюба Алла Володимирівна, Сахно Валентина Володимирівна, Савченко Неля Євгенівна, Гайдаєнко Ярослав Миколайович.

Минають роки, але ми завжди згадуємо і все життя згадуватимемо шкільних вчителів – вимогливих, по-батьківськи добрих. Це вони, шкільні вчителі, навчили нас і першої літери, і вирізняти прекрасне, і палко любити свою Батьківщину, навчили розумного, доброго, вічного. Спасибі вам!

Вчителям Потіцької школи присвячується…

Низький уклін Вам, друга наша мати,

О, скільки в праці щастя й красоти!

Не можу я словами розказати

Про море знань і ласки, й доброти…

Бо Ви життя частину віддавали,

За нас несли у серці щем і біль,

З-за нас ночей чимало недоспали,

Щоб ми людьми, людьми пішли звідсіль.

Повірте нам! Підем в життя, в дороги,

Як сонце Ваше, як весняний цвіт.

Ми будем там, де тяжче, де тривоги,

Де творчий труд, романтики політ.

А Вам спасибі, наша друга Мати,

Що Ви Людьми учили бути нас.

За це ось і закохані ми в Вас!

Ці щирі слова вдячності улюбленим педагогам-наставникам від Зленко Валентини, випускниці Потіцької школи 1957 року.

Ми всі повинні пам’ятати наше минуле і усіх вчителів, які своїми руками, на своїх плечах витягли школу, висловити їм щиру подяку; живим побажати здоров’я, а тих, кого немає, пом’янути добрим словом.

3. Воєнне лихоліття. Вихованці школи і війна.

40 – і роки принесли в село Потік нові випробування – окупацію села німецько-фашистськими загарбниками. Велика Вітчизняна війна зірвала мирну працю радянських людей, принесла велике горе на нашу землю. В тяжкі часи окупації вчителі і учні школи всіма силами боролися з поневолювачами. Майже всі вихованці нашої школи пішли на захист своєї Батьківщини і мужньо воювали з фашистськими загарбниками. На превеликий жаль понад 250 чоловік з них загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Не повернувся додому кожен 2 наш земляк.

Село захопили фашисти 12 серпня 1941 року. Чоловіки, здатні тримати зброю, вступили до лав Червоної Армії. В селі залишилися старики, жінки, діти. 12 серпня 1941 року гітлерівці вдерлися в село і почали чинити звірства. В населення вони відбирали худобу, хліб, забирали молодь і відправляли на гітлерівський фронт копати окопи або в Німеччину, по-звірячому розправлялися з непокірними, але це не зупиняло населення Під час окупації фашисти використовували шкільні приміщення для своїх потреб. У колишній школі була розміщена німецька пекарня та комора для зберігання хліба. Шкільне обладнання було повністю знищене.

Вже в перші місяці окупації на Миронівщині були створені підпільні ор­ганізації, діяли партизанські загони. У роки фашистської окупації у Потоці діяла підпільна група у складі 15 чоловік, яку очолював лікар П.А.Устинович. У червні 1942 р. гестапівці викрили групу і більшість її членів розстріляли. До Німеччини було вивезено 197 хлопців і дівчат. На фронтах загинуло 256 односельців, з фронту повернулося 176. Визволили село ЗО січня 1944 р. 3-я повітряно-десантна бригада, 206-а стрілецька дивізія.

На різних фронтах воювали випускники школи. За бойові заслуги 144 жителі села нагороджені орденами і медалями. Поточанин командир роти саперів Г.Г.Сторчеус розмінував могилу О.С.Пушкіна та інші будівлі Державного заповідника великого поета, в тому числі Святогорський монастир і Успенський собор. Загинув у Прибалтиці, підірвавшись на міні. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки та бойовими медалями. Його іменем названо вулицю у Потоці. Фронтовик О.Є Куницький має близько двадцяти нагород, серед яких ордени Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни II ступеня та бойові медалі.

Село Потік було звільнено радянськими військами 30 січня 1944 року. Прийшов довгожданий кінець німецько-фашистської окупації. Все господарство колгоспу було повністю спустошене і потребувало негайного відродження. При визволенні села під час артобстрілу в основне приміщення школи влучив снаряд, розніс стіну і розірвався всередині. На щастя дах і стіни вистояли. Тому найперше в селі взялися за відбудову школи.

4.     Повоєнне відродження

Першим повоєнним директором в лютому 1944 року був призначений Андрущенко Сергій Олексійович. Це саме він з односельчанами організував ремонт школи, терміново відновив парти та інше обладнання і в квітні розпочав перший повоєнний навчальний рік. Відбудову школи взяли на свої тендітні плечі жінки – педагоги : Зранку вони проводили заняття в уцілілих кімнатах, а після обіду ставали до важкої роботи – треба було відновити школу. І вже в квітні 1944 року школа почала працювати. Після довгої трирічної перерви діти сіли за парту здобувати освіту. Тяжкий це був період, але бажання вчитися пере­магало. Не було підручників, зошитів. Писали діти на полях старих газет чи книжок. Чорнило робили з бузини, користувались олівцями. За шкільними довгими лавками сиділо по 4-5 учнів. Першокласники, щоб навчитись рахувати, користувалися стоячою рахівницею та нанизаними на шнурочок квасолями чи бобами.

Повоєнна школа була на місці нинішньої (ближче до вулиці). Вона мала дві класні кімнати, учительську. Директори (завідуючі школою) мешкали у школі. Там була передбачена квартира (кімната і кухня) з окремим входом.

Після війни до школи прийшло багато різних за віком учнів. Вчились у дві зміни. Кожен клас учився окремо. Часто діти в сім’ї чергувалися: одні йшли до школи зранку, а після обіду в тому ж одязі (взутті) йшли менші.

Через рік учні школи, як і всі наші люди, святкували День Перемоги. Учні школи в той тяжкий час допомагали сім’ям фронтовиків, обробляли городи вдовам.

В 1946-50 роках школу очолювали Кутіль М.П., Нечай І.А., Черняк І.К. Того часу вчителі школи виконували велику громадську роботу : займалися державною позикою , вели політзаняття, організовували гурткову роботу в клубі, багато працювали з батьками з питань залучення дітей до школи. Учні школи організовували випуск сільської радіогазети, в якій завжди був цікавий матеріал із життя села і школи.

З роками в школі удосконалювався навчальний процес. Зміцнювалася її навчально-технічна база. Шкільна виробнича бригада обробляла близько 7 гектарів землі. На зароблені кошти учні мали змогу відвідувати театри , музеї , виставки , місця трудової та бойової слави країни. Зростала кваліфікація педагогічних кадрів. Школа набирала силу, а її вихованці щорічно йшли вчитися і працювати.

Випускники, які залишалися в селі, активно залучалися до культури, до участі в роботі гуртків художньої самодіяльності на базі сільського будинку культури.

Учасники художньої самодіяльності ставали лауреатами конкурсів та мали різноманітні відзнаки. Своїм мистецтвом вони прославляли рідне село.

В 60-х роках у країні розгортається рух « червоних слідопитів» . Вчителі разом школярами склали списки жителів села Потік , які загинули в роки війни , і на кожному будинку , де проживали сім’ї загиблих, встановили червоні зірочки, вели пошуки могил воїнів-односельців , котрі загинули за межами села.

В абсолютній більшості наша школа виховувала порядних людей, які відважно воювали і самовіддано працювали в рідному селі та інших галузях народного господарства. Через все своє життя вони пронесли батьківські поради й настанови вчителів та любов до рідного краю.

В 1963 році в Потіцькій школі запроваджено кабінетну систему навчання. Шкільне життя того часу було напрочуд насиченим. В школі працював табір літнього відпочинку, шкільний театр , клуб інтернаціональної дружби , щороку організовувались різноманітні свята та спортивні змагання.

5.     Гордість школи  –  її випускники

“Школа славиться не кількістю, а справами своїх випускників”
М.Л. Пирогов

Потіцька школа справедливо пишається своїми випускниками, які здобули найрізноманітніші професії: військові офіцери, вчителі, інженери, лікарі, льотчики, кібернетики, агрономи, геологи, прикордонники, вчені, артисти – всього 126 професій, які освоїли наші випускники. Різними життєвими шляхами пішли вони в самостійне життя, по-різному склалися їхні долі. Випускники  Потіцької  школи живуть і працюють не тільки в Україні, а й за її межами, у країнах СНД. Багато випускників школи стали заслуженими людьми, котрих поважають люди, і праця яких високо оцінена державою.

Потіцьку школу закінчив учень із с. Коритище П.Стрілець – майбутній Герой Радянського Союзу лейтенант-зв’язківець Пилип Євдокимович Стрілець, який на початку лютого 1942 р. загинув смертю героя на Брянщині. На будинку школи, де вчився П.Стрілець, у наш час встановлено меморіальну дошку на честь героя .

Поточанин Гурій Григорович Плужник (1916-2008) почав працювати у місцевому колгоспі з 1933 р. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1945 р. до виходу на пенсію у 1984 р. трудився у колгоспі імені Карла Маркса с. Потік. Понад тридцять років (1948-1979) обіймав посаду голови колгоспу імені К.Маркса – одного з кращих у Київській області. Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, „Знак Пошани”. Йому присвоєно почесне звання „Заслужений працівник сільського господарства УРСР”.

У розвиток рідного господарства вагомий вклад зробили колгоспники О.Калайда – делегат XXVII з’їзду КПРС, В.Люлька, Ф.Скирта, О. Сушко, К.Гайдай, В. Яблонський, П.Бала, С.Сахно. Механізатор Є.П. Зленко нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Звання „Заслужений діяч мистецтв України” удостоєний поточанин Зленко Григорій Дем’янович. Зараз він завідувач редакційно-видавничого відділу Одеської державної наукової бібліотеки. Має понад дві тисячі різноманітних публікацій у збірниках, журналах.

„Заслуженим працівником культури України” є М.П. Пономаренко (нині покійний), який розпочав свій трудовий шлях завідувачем сільського клубу у Потоці, а потім працював директором Миронівського будинку культури, був солістом ансамблю пісні і танцю „Чорнобривець” від часу створення. З.Г.Гордієнко (у 1927 р. був лікарем Потіцької лікарні) – „Заслужений лікар УРСР”.

Орденами Жовтневої Революції і Трудового Червоного Прапора нагороджений бригадир колгоспу імені Карла Маркса Ф.С. Скирта, орденами Трудового Червоного Прапора та  „Знак Пошани” – ланковий С.Т. Сахно, тракторист В.Т.Коваленко, орденами Трудової Слави II та III ступеня – доярка В.П.Люлька. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені доярка колгоспу „Червоний Жовтень” У.Л. Штронда, доярки колгоспу імені Карла Маркса В.І. Заниборщ, О.С.Колісник та Г.М.Панченко, ланкова У.Р.Палій, трактористи І.П.Титарьов і В.В.Загорулько, бригадири П.М. Ганеча та І.О.Мороз, головний агроном Ф.Х.Куцевол, водії С.У. Потьомка та Ф.І. Шкуліпа; орденом  „Знак Пошани” – завідуючий тваринницькою фермою колгоспу імені Карла Маркса С.П.Кочура, головний агроном Г.А.Несклада, доярки М.Т.Іванюк та Т.Г.Тереня, свинарка К.І. Пайда, бригадир Г.П. Пукась, ланкові У.А.Заїка та О Ї. Мамро, трактористи Й.С.Заєць, І.О.Удод, В.Т.   Коваленко, М.І. Коробченко та Г.С. Кулініч, комбайнер М.Ф. Зубченко; орденом Трудової Слави III ступеня – доярка О.С. Колесник, ланкові Т.Л. Бойко, В.Т.Заниборщ, Н.Д. Лазоренко та П.В. Сахно, комбайнери А.К. Литвин та І.Й. Яблонський, тракторист В.С. Лазоренко, оператор машинного доїння О.Т.Калайда.

Також  Потіцьку школу в свій час закінчили Радченко Іван Семенович, викладач математики Черкаського державного педагогічного університету, Хоменко Юрій Петрович, заступник міністра сільського господарства України, Андрущенко Марат Сергійович, доцент Львівського лісотехнічного університету, Бала Віктор Іванович, заступник декана Білоцерківської сільськогосподарської академії, Коваленко Петро Григорович, заступник голови районної Ради Ленінградського району м. Києва.

Дорога у велике життя кожного із названих випускників, як і всього загалу, починалась у різні часи, але пройшла вона через класи Потіцької школи. Низький уклін їй за науку!

На лиці ти вже трохи змінилась.

Заметілі років в твої коси вплелись,

Віднесли твою молодість лебеді-гуси

І у клас ти не зайдеш тихцем, як колись.

В тебе знов не про себе сьогодні тривога,

І душа, як весняна під льодом ріка.

Щоб стелилась щасливо дитяча дорога.

Що веде їх в майбутнє далеке життя.

Твої учні зросли за ці роки нівроку,.

Як берізки у травні у тихім гаю.

Часто їх зустрічаєш – вони вже дорослі.

Промовляєш про себе: “Не пізнаю”.

Ти знання їм збирала по крихті-краплині.

Як пахучі суниці в святковий пиріг.

А неспокій в душі залишився й понині –

Невже не повернуть на рідний поріг?

Сповнені довіри ходять твої діти.

Свято дослухаються до твоїх порад.

А життя їх коле, як стерня по літу,

І тебе судомить від дитячих ран.

Ці зворушливі слова випускниця Потіцької школи 1951 року Віра Стеценко присвятила всім вчителям рідної школи.

Випускники Потіцької школи є людьми різного віку, їм добре знайомий голод 1947 року, почуття втрати рідних в роки війни, тяжкі післявоєнні роки відбудови. У кожного по-своєму склалася доля, про кожного можна написати книгу. Позаду – випробування на міць людської душі, на людяність і порядність, любов і зрада, радість і розпач. Та вони все зуміли перебороти, бо, вдивляючись у світлі обличчя, сяючі очі, не можна було не помітити того стержня доброти, людяності, мудрості, які вони пронесли через все своє життя, а ще – уміння цінувати дружбу.

6.      Життя продовжується

У вересні 1982 року в селі Потік відкрито новозбудовану школу на 461 місце І директором школи призначено Околота В.І. Школа гордиться і тепер своїми педагогічними працівниками. Це і Балкова В.І. – вчитель фізики, «Старший вчитель», Осадча М.А. та Халяндра В.В., що нагороджені знаком “Відмінник освіти України”. З 1974 року працює в школі подружжя Петрових.

Завдяки Івану Савовичу Петрову школа неодноразово займала призові місця на обласних та республіканських змаганнях з гандболу, а Ганна Кирилівна, вчитель німецької мови, нагороджена знаком “Відмінник народної освіти України”. В школі є бібліотека, фізичний, хімічний, математичний, біологічний, географічний, історичний, зарубіжної літератури, іноземної мови, ДНЮ, кабінети та інформатики. Є дослідна ділянка землі, фруктовий сад, закладений учителем-пенсіонером Миколою Степановичем Пустовойтенком.

Більше 20-ти років Борис Оникійович Осадчий (нині покійний) вчив потіцьких дітей рідної мови, виховував в них любов до класичної та новітньої української літератури. Багато сьогоднішніх потіцьких учнів — діти тих, котрі були першими учнями Бориса Оникійовича. З дітьми, а свого часу і з їхніми ба­тьками, об’їздив вчитель навколишній край. І в Стеблеві бували, і в Моринцях, і в Каневі, де жили і творили українські письменники і поети.

В вересні 1999 року директором школи призначено Зварича Олександра Івановича , який гідно продовжив справу попередніх керівників. Під його керівництвом педагогічний колектив веде пошук нових , нетрадиційних підходів та орієнтирів у роботі з дітьми , реалізує програму роботи з обдарованими дітьми ,багато уваги приділяє естетичному оснащенню школи.

В травні 2001 року учні Потіцької середньої школи та Македінської неповної середньої школи започаткували традицію спільних туристичних походів. Старшокласники та чотири вчителі Ю.В. Харченко, Я.М. Гайдаєнко, А.М. Гавриленко та Є.П. Мисан, напередодні свята Перемоги провели триденний похід по місцях бойової слави визволителів. Їх маршрут проліг із с. Пії до с. Балико-Щученки. По дорозі, зустрічаючись і розмовляючи з багатьма ветеранами війни, учасниками бойових дій, учні зібрали великий і цікавий матеріал про минулі воєнні події на Букринському плацдармі, лишки боєприпасів, які поповнили наш шкільний музей Бойової слави.

В вересні 2002 року в Білій Церкві відбулися Всеукраїнські легкоатлетичні змагання серед школярів 1987-1990 років народження. В програмі змагань були: біг на спринтерські дистанції —60 і 100 метрів, на стайєрські —500 і 1000 метрів, стрибки у довжину з розбігу, метання м’яча. В цьому чотириборстві за першість змагалися біля десятка шкільних команд з різних областей України. Честь Миронівського району захищали учні саме Потіцької сільської школи: Віталій Хмельницький, Наталія Козачок, Павло Козачок, Оксана Зленко, Сергій Чикольва, Руслана Михальченко, Вадим Дзюба, Тетяна Поліщук зі своїм вчителем фізкультури і тренером Іваном Савовичем Петровим. Приємно, що вони, хоча і виступали на змаганнях такого рангу вперше, не злякалися іменитих суперників і показали відмінні результати.  В загальнокомандному заліку потіцькі школярі зайняли друге місце в Україні.

В березні 2003-го ученицю Потіцької школи Мирославу Бондар , яка стала лауреатом районного конкурсу юних поетів та прозаїків “Вірю в майбутнє твоє, Україно!”, запросили до участі у Всеукраїнському фестивалі дитячої поезії “Джерель­це” імені Йосипа Курлата, який відбувся в місті Сіверськодонецьку Луганської області. І хоча вона не зайняла призового місця, проте була задоволена своєю участю у фестивалі, познайомилася з багатьма цікавими людьми, поетами, завела нових друзів.

За ці роки школа стала ще більш світлою, затишною. Нинішній педагогічний колектив продовжує цілеспрямовану роботу попередніх поколінь вчителів. Кабінети Потіцької школи неодноразово ставали кращими в районі. Роботи Потіцьких школярів серед кращих на районних виставках народної творчості. Школа продовжує працювати в кращих традиціях української педагогіки. Випускники школи неодноразово нагороджувалися золотими медалями : Гаркуша Інна Дмитрівна (1999 рік); Зварич Ірина Олександрівна ( 2005 рік), Балкова Інна Михайлівна , Мась Поліна Володимирівна , Педченко Тетяна Василівна ( 2004 рік ), Зварич Роман Олександрович (2008 рік).

Змінилися часи, школа зараз працює у нових умовах. Головними напрямками її діяльності є озброєння учнів основами знань, які можна було б застосовувати на практиці; формування життєвої позиції активного громадянина; наближення навчання до потреб сільської молоді.

Сьогодні в школі працює 21 учитель.  Це:

1. Зварич Олександр Іванович – директор школи , вчитель географії

2. Стрельченко Ніна Василівна — заступник директора з навчально-виховної роботі

З. Кондратюк Лариса Іванівна – заступник директора з виховної роботи

4. Прудка Олена Олександрівна – вчитель української мови та літератури

5. Алєксєйцева Леоніда Іванівна – вчитель світової літератури

6. Кутафіна Світлана Сергіївна – вчитель біології, інформатики

7.Чабак Олена Андріївна – вчитель історії  та правознавства

8. Різник Віталій Олександрович – вчитель англійської мови

9. Бондар Галина Миколаївна – вчитель математики

10. Балкова Валентина Іванівна – вчитель фізики  та астрономії

11. Шабанова Людмила Володимирівна – вчитель математики

12. Приходько Наталія Миколаївна – вчитель хімії

13. Петров Іван Савович – вчитель фізкультури

14. Потапенко Діна Олексіївна – практичний психолог та соціальний педагог

15. Панченко Тетяна Олександрівна – вчитель трудового навчання та вихователь ГПД

І6. Овчаренко Світлана Василівна – вчитель початкових класів

17. Кардаш Леся Дмитрівна – вчитель початкових класів

18. Лазоренко Оксана Анатоліївна – вчитель початкових класів

19. Хоменко Олена Володимирівна – вчитель початкових класів

20. Рибальченко Оксана Василівна – вчитель англійської мови

21. Дідик Галина Станіславівна – хореограф

Разом з умілим керівником закладу зростає і майстерність учителів, однодумців директора. Сьогодні колектив школи с. Потік – це стабільний, згуртований, майже немає плинності кадрів.